Лекція №1

Тема . Культура Стародавнього світу

І. Особливості культур Давнього Сходу
  Історія Давнього Сходу охоплює культурний розвиток найдавніших держав, що існували на величезній території у басейнах річок Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Хуанхе і Янцзи. Однією з визначальних характерних рис суспільного ладу давньосхідних народів було тривале збереження спочатку сімейної, а потім сільської общини (згодом це трансформувалось у колективізм культури). Рабовласництво розвивається на Сході, не виходячи за межі домашнього рабства.
Держава на Сході набуває особливої форми східної деспотії, за якої вся верховна влада зосереджується в руках деспота ( фараона, царя ). Вся земля вважається власністю держави. У цьому – джерело матеріальної могутності деспотії.
У родючих долинах великих річок благодатні природні умови сприяли у ІІІ тис. до н. е. розвитку землеробського господарства, заснованого на штучному зрошуванні (іригаційна система землекористування). Так виникли найдавніші річкові цивілізації, що уславились здобутками в освіті, мистецтві, науці й архітектурі.
Отже,загальні риси культур Давнього Сходу:
- хронологічні рамки існування;
- розташування в басейні річок;
- іригаційне землеробство;
- патріархальне рабство;
- східна деспотія;
- колективізм;
- писемність.

 І.І. Культура Месопотамії

Цивілізація Давньої Месопотамії була іншим давнім і найбільш важливим осередком культури, що мав сильний вплив на розвиток
Середземномор'я й усього світу. Вона розвивалася з ІУ-Ш тис. до н.е. по УІ ст. до н.е. На її території (нині Ірак) виник ряд деспотичних держав: Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія.
Одним з найважливіших досягнень народів Давньої Месопотамії було створення перших у світі правових кодексів;найвидатнішою пам'яткою давньосхідної правової думки стали закони царя Хаммурапі, викарбувані на чорному базальтовому стовпі. Цей кодекс містив ряд норм, що стимулювали економічне життя країни.
Саме Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності. Її винайшли, аби полегшити бухгалтерію, що значно ускладнилася у розвиненому міському та храмовому господарстві.
Писемність мала велике значення у становленні і закріпленні нової культури стародавнього суспільства. У музеях і наукових закладах зберігається нині понад 1,5 млн. клинописних текстів. Месопотамська писемність у своїй найдавнішій піктографічній формі з'явилася на рубежі 4-3 тис. до н.е. 
Клинописне письмо на глиняних табличках із середини ІІ тис. до н.е. стало засобом міжнародного спілкування на Близькому Сході, а згодом було покладено в основу фінікійського, на базі якого було створено грецьку абетку. Одним із найвидатніших досягнень вавилонсько-ассирійської культури було створення бібліотек і архівів. Одна із найбільших бібліотек того періоду - бібліотека ассирійського царя Ашшурбаніпала (669-близько 633 до н.е.), що містила близько 25 тис. глиняних табличок із записами найважливіших історичних подій, законів, літературних і наукових текстів. Комплектація бібліотеки була під контролем самого царя. Тексти бібліотеки були класифіковані відповідно до галузей знання.
Величезним досягненням народів Месопотамії було створення міфологічних образів і сюжетів ("Сказання про Гільгамеша") про "золотий вік", всесвітній потоп, про створення людей, райське життя та інші, які стали попередниками багатьох біблійних сюжетів. Одним із найкращих зразків давньомесопотамської літератури вважається "Епос про Гільгамеша". Ця поема є свого роду циклом давніх сказань, що розповідають про подвиги Гільгамеша та його друга Енкіду, про трагічну смерть Енкіду і подорожі Гільгамеша у пошуках безсмертя. Ця розповідь переплітається з цілим рядом давніх міфів, котрі у вигляді окремих епізодів включені у загальний текст поеми.
Поема сповнена глибокого філософського змісту. В епосі поставлено одвічне питання про сенс життя та неминучість смерті людини, навіть уславленого героя. Могутній правитель міста Урук, приголомшений смертю друга, вперше відчуває свою смертність. Одержимий бажанням стати безсмертним Гільгамеш кинувся на пошуки вічного життя. Але людина не може зрівнюватися з богами, даремними будуть її силкування добути безсмертя. Єдине, що робить людину безсмертною в пам'яті людей - це її славні діла.         
Прямокутними за планом були храми Месопотамії, так звані зіккурати. Збудоване на платформі святилище здіймалося на землі. Терасна композиція зіккурату уособлювала “світову гору”, реалізовувала протистояння неба і землі. Тераси прорізані велетенськими прямими сходами - пандусами, що реалізовували мотив єднання світів, мотив сходження до неба. Храми приголомшували своїми розмірами. Велетенські споруди зводили силами всієї спільноти (90 м храм Етеменанки “міф про Вавилонську башту”). Тераси забарвлені в різні кольори: чорний - означав підземний світ, червоний - землян, білий - небо.
   В образотворчому мистецтві розуміння людини як позбавленої індивідуальності оформилось у канонічність її зображення. Так, у шумерських статуях завжди виділений великий гачкуватий ніс, густі брови, що сходяться на переніссі, кругла голена голова, кучерява борода, коротка шия, повні плечі.Типовою є також поза моління з благоговійно складеними руками, широко відкритими очима, що намагаються вловити бажання божества, великими вухами, що символізують мудрість, розтуленим ротом, що промовляє смиренним проханням. Подібні статуї призначались для “моління” замість їх господаря у храмі, тому на їх спині викладалось прохання до Бога.
         У передньоазіатській культурі відсутній заупокійний культ, зверненість до землі  і земного в образотворчому мистецтві. Життя визнавалось як найвища позитивна цінність - різко протилежна смерті як явищу негативному.
         У Шумерії існувало досконале ювелірне мистецтво, вперше у світі одержано кольорове скло.
Скульптура Шумеру тісно пов'язана з релігійною куль­товою і військовою тематикою. Статуеткам властиві видов­жені або присадкуваті пропорції, великі інкрустовані очі, окремі деталі ледь намічені. Статуетки відзначаються вираз­ністю при всій умовності стилю їх виконання.
Особливе місце серед скульптурних пам'яток Шумеру посідають рельєфи. У них своєрідна тематика зображень і композицій. Як правило, постаті царя чи бога виділяють­ся збільшеними розмірами, постаті ж воїнів виконані у меншому масштабі, у статичних позах. Голова і ноги фігур подані в профіль, а очі і плечі - у фас. Рельєфні зобра­ження "читаються" по горизонталі.
Вершиною рельєфної пластики Шумеру можна вважа­ти стелу, присвячену перемозі правителя міста Лагаша над сусіднім містом Уммою (ХХУ ст. до н.е.). З одного боку стели зображено верховного бога Лагаша, який тримає сітку з впійманими ворогами, з другого - правителя Лагаша на чолі війська, яке карає переможених.
Шумери удосконалили піктографічну писемність і створили більш зручний клинопис, склали перші астрономічні календарі та правові кодекси, започаткували в літературі епос міфологічного змісту. Була винайдена арифметика, зародилась геометрія, для обчислення використовували таблиці множення, дроби, квадратні та кубічні корені.
         Шумерські архітектори поклали початок будівництву міст, оточених мурами, багатоповерхових будинків та зиккуратів (храмових башт зі святинями-алтарями), облицьованих мозаїкою з різнокольорових полірованих плиток.
         У літературі знайшли відображення міф  про створення світу з водяної стихії і міф про божественне створення людини з глини, щоб вона вела доброчинне життя, виконуючи волю богів, прислуговуючи їм.
         Аккадське мистецтво, у порівнянні із шумерським, відзна­чається більшою досконалістю у відтворенні реальних форм. Уявлення про нього дає стела на честь перемоги царя Нарам-сіна над гірськими племенами. Невідомий майстер із знанням справи відтворює людські постаті, вільно розміщуючи їх на пло­щині каменя. Царя він зобразив у короткому одязі, що дало змогу підкреслити будову людського тіла.
Про зростання на початку II тис. до н.е. культури і мистецтва Передньої Азії свідчать розкопки сучасного Вавилону міста Марі. Великий палац із службовими і житловими при­міщеннями, єдині вцілілі пам'ятки давньо вавилонського на­стінного живопису культового значення, статуетки, рельє­фи - усе це яскраво свідчить, що мистецтво у ті далекі часи відігравало значну роль у житті суспільства.
Одним з кращих скульптурних пам'яток цього періоду є рельєф із зображенням бога сонця і правосуддя Шамаша, що вручає царю Хаммурапі символи влади.
Новий злет могутності Вавилона припадає на VII-VI ст. до н.е. За царя Навуходоносора II(605-562 до н. е.) у сто­лиці здійснюється велике будівництво. До найвідоміших пам'ятників цього періоду належать зікурат заввишки 90 м, який пізніше одержав назву Вавилонської башти, і один з трьох царських палаців, де знаходилися знамениті "висячі сади Семіраміди" - зелені насадження на штучних тера­сах, зроблені за наказом царя у подарунок улюбленій дру­жині. Відома також кам'яна брама Іштар, прикрашена багатокольоровою глазур'ю із багатьма рельєфними зображеннями диких звірів і фантастичних істот.
         Першим законодавцем історії людства був Урцінмгіна, правитель Лагаша, який склав і запровадив найстаровинніший правовий кодекс. Шумерське право стало зразком для складання законодавства наступних цивілізацій. Відомим прикладом є кодекс старовавілонського царяХаммураппі,  мета якого полягала у тому, щоб “сильний не пригноблював слабкого, щоб сироті й вдові віддана була справедливість”. Закони  Хаммурапі вважаються взірцем законодавства усієї “клинописної культури” Месопотамії.


                            І. ІІ. Культура Стародавнього Єгипту

Культура Давнього Єгипту - одна з найбільш давніх культур світу, що склалася і розвивалася головним чином у долині ріки Ніл у період з ІІІ тис. до н.е. до ІУ століття до н.е.
Історія культури Стародавнього Єгипту поділяється на кілька періодів:
·     раннє,
·     стародавнє,
·     середнє,
·     нове царство.
 Найбільш істотною рисою був її сакральний теократичний характер, виражений у культі обожненого фараона і культі загробного життя, тобто у вірі в можливість безсмертя.
Віра у загробне життя пов'язувалась єгиптянами з умираючим і воскресаючим богом Осірісом; його воскресіння вважалось у єгиптян запорукою їх особистого воскресіння та безсмертя у потойбічному світі. Теологічне обґрунтування отримав і культ фараона, який вважався сином головного бога єгиптян Ра, божественною, надприродною істотою, що править не тільки своєю країною, але й усім світом. Фараон своєю власною персоною підтримував рівновагу світу, гармонію і справедливість відповідно до принципів справедливості Маат.
Основні домінанти світогляду древніх єгиптян знайшли своє матеріальне втілення в їх блискучих художніх досягненнях. Мистецтво Давнього Єгипту було нерозривно пов'язане з культом і виражало основні ідеї релігії: безмежної могутності богів, включаючи бога-фараона, тему смерті, підготовки до неї і подальшого загробного існування. Воно було покликане служити цілям забезпечення блаженства в потойбічному житті і виступало засобом прославляння фараона. Для увічнення душі і тіла служило мистецтво бальзамування і будівництво гробниць - будинків вічності. Увічнення фараона було гарантом благополуччя всього народу. Мистецтву, як і письму, приписувалася величезна магічна сила в плані збереження життя.
З релігійним характером мистецтва була пов'язана його канонічність, монументальність, симетричність, які виражали уявлення про непорушність існуючих порядків і віру в надприродну сутність фараона. Індивідуальна воля художника була обмежена - завдання його було не творити, а оберігати священні канони.
Найбільш вражаючих результатів єгиптяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уявленнями та політичним ладом. Були вироблені чіткі архітектурні форми і типи монументальних споруд: піраміда, обеліск, колона.
У культурному розвитку - це епоха будівництва вражаючих своїми велетенськими розмірамигробниць фараонів (піраміди Хеопса, Хефрена, Мікерина), створення унікальних пам’яток образотворчого мистецтва - сфінксів фараона Хефрена у Гізі та фараона Аменемхета, портретного дерев’яного рельєфу “Будівничий Хесіра”, численних художніх скарбів з гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса - останнього фараона Середнього Царства.
         Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід - піраміди Хеопса свідчать її розміри: 146 м у висоту, довжину основи кожної з чотирьох граней - 230 м. Це справді пам’ятник необмеженої влади фараона і каторжної праці його підданих.
Канон в образотворчому мистецтві припускав одночасне сполучення при зображенні фігури на площині елементів у фас (очі, плечі) і профіль (обличчя, груди, ноги), різномасштабність фігур як вираження градації значимості зображуваних осіб. Великого розвитку набуло створення скульптурних портретів. За уявленнями єгиптян портретні статуї відігравали роль двійників померлих і служили вмістилищем їхніх душ. Давньоєгипетські статуї завжди строго пропорційні, фронтальні та статичні. Серед єгипетських скульптур найбільш відомою є великий сфінкс.
Багата і різноманітна література Стародавнього Єгипту. Найважливіші літературні тексти - записи міфів, історії про богів. Важливе місце тут посідає "Книга мертвих", яка носила сакральний характер.
“Книга мертвих” - найбільш велика і поширена збірка релігійно-магічних текстів, записаних на згортках папірусів, де зібрані міфи про життя у загробному світі, містить чимало гедоністичних мотивів.
У період Нового царства, після релігійних реформ фараона Ехнатона (XIV ст. до н.е.) в єгипетській культурі посилюються гедоністичні мотиви, культура на якийсь час стає більш світською, реалістичною і гуманістичною (так званий "амарнський період").
Серед вершин художньої творчості цього періоду - також неперевершений своєю натхненною красою образ цариці Нефертіті із скульптурної майстерні в Архетатоні, чудова золота маска фараона Тутанхамона та вражаючі своєю високою майстерністю й оригінальністю розписи гробниць в Долині царів поблизу Фів.
Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. Найдавніше письмо з'явилося тут уже наприкінці IV тисячоліття до н.е. Це ієрогліфічне письмо.
Д       ля обробки землі чи будівництва пірамід потрібні були точні знання, отож практичні потреби стимулюють розвиток науки, у першу чергу - математики та астрономії. Найбільшими є досягнення єгиптян у галузі медицини, що було зумовлено, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію; їм належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок.
У Ст. Єгипті вперше у світі виникла практична медицина, розвивалась десяткова система лічби в арифметиці.          Про розвиток геометрії свідчить досконалість форм Єгипетських пірамід, храмів, палаців. Існував “Будинок життя” - своєрідний інтелектуальний центр, у якому створювались гімни, пісні, редагували трактати, видавали збірки з різних галузей знань.
Досягнення давніх єгиптян, зокрема їх релігійно-міфологічні уявлення, вироблені тут монументальні архітектурні форми, досягнення у сфері математики, медицини, релігійно-міфологічні сюжети мали великий вплив на розвиток інших культур, у тому числі й античної.
         
І.ІІІ. Культура Стародавньої Індії та Китаю.

Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними до­сягненнями протягом більш ніж тритисячолітнього періоду розвитку, їй притаманні не тільки довговічність, а й твор­че сприйняття досягнень чужоземних культур та здатність не втрачати власні основоположні цінності. Спадкоємність індійської культури значною мірою ґрунтується на соціаль­них інститутах (варни, касти, сім'я) і великому поширенні загальновживаного переліку релігійних цінностей серед станів та общин. Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємось з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Другою такою рисою є те, що вся індуїстська література, як релігійна, так і світська, вщент сповнена натяками сексуального змісту та статевої симво­ліки і відверто еротичних описів.
Уже в стародавні часи про Індію говорили як про країну мудреців". Розквіт індійської культури припав на період об'єднання Індії за династії Маур'їв (IV— II ст. до н. е.). Велику роль у духовному житті Індії відігравала релігія: політеїстична релігія групи індоарійських племен — ведизм, пізніше — брахманізм, буддизм та індуїзм. Значного розвитку набула філософія. Вже в перших пам'ятках індійської думки — Ведах — поруч з гімнами на честь багаточисленних богів представлене поняття Ріти — єдиного світового порядку. Релігійно-філософські коментарі до Ведів — Упанішади — містять ідеї, які багато в чому визначили подальший розвиток індійської філософії: про єдність світової душі (брахмана) та індивідуальної душі (атмана); про безсмертя душі, яка переходить з одного народження в інше, згідно із законом карми.
Буддизм — одне із світових релігійних вчень, що виникло в Індії у VI—V ст. до в. с. Його засновником вважається Сідхартха Гаутама Шак'ямуні (відлюдник з роду Шак'я) па прізвисько Будда (просвітлений). Виникнувши як опозиція настовому ладу, буддизм став релігійним ученням про рівність усіх людей у "стражданні" і праві на спасіння". В його основі — "вчення про чотири благородні істини": страждання, його причину, звільнення і шлях до нього. Буддизм заперечував жрецтво та брахманістську релігійну обрядовість, натомість виробив свою систему культів, обрядів і догматів. З-поміж них найважливішим є догмат про перевтілення живих істот. Буддійське розуміння природи речей ґрунтується на вченні про дхарми як "носії своєї ознака" або "частки'', "елементи", які начебто є тканино" "світової речовини", проймають усі явища психічного І матеріального Світу та перебувають у постійному русі кожної миті спалахуючи і згасаючи. Кожне згасання означає породження нового спалаху, а отже, нового згасання.
Смерть живої істоти є виявом розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова їх комбінація, зумовлена кармою — сукупністю всіх гріхів і чеснот у минулому циклі перевтілення, тобто кожне людське життя - лише наслідок колишніх існувань. Свідомість, протікаючи через "індивідуальний потік" — земне життя, через проміжний стан і наступне нове відродження, кожної миті змінює свій зміст. Це вічне становлення нерідко уподібнювалося у давньоіндійській філософській літературі полум'ю світильника, в якому процес спалаху і згасання триває безперервно та створює враження постійності. Ідеалом буддизму є досягнення нірвани — повного припинення процесу перевтілень і позбавлення, таким чином, від страждань, які становлять сутність життя.
Сучасником Будди — Махавірою Вардхамою, якого прозивали Джигою (із санкр. — переможець), було засновано ще одне релігійне вчення — джайнізм. Одночасність виникнення джайнізму з буддизмом дає підстави багатьом дослідникам вважати, що джайнізм вийшов з буддизму, в межах якого вів існував спочатку як одна а його сект. Однак він має тісний зв'язок з брахманізмом, зокрема, джайни визнають вчення про переселення душ і карму. Джайнізм вважає можливим припинення відроджень і звільнення душі шляхом індивідуального самовдосконалення, заперечує святість Вед, жертвопринесення, жрецтво, вирішальний вплив богів на долі людей і стверджує, що право на спасіння визначають тільки особистісні якості і власні зусилля людей. У джайнізмі, на відлину від буддизму, визнається вічність душі. Відповідно нірвана — це не небуття душі, а досягнення нею вічного блаженства. Основний засіб морального вдосконалення і позбавлення від дії закону карми — аскетизм. Як засіб морального вдосконалений допускається навіть самогубство, але за умови звільнений від "притоку карми". 
Розквіт давньоіндійської культури припав на період об'єднання Індії за династії Маур'їв (IV—II ст. до н. є,). Уже у III тис. до н. е. в долині р. Інду будували зрошувальні канали, міські водогінні системи, споруди з обпаленої цегли. Про перші наукові знання дають певне уявлення пам'ятки індійської літератури — Веди, які датуються IV тис. до н. е. Глибокої давнини сягають зачатки філософського мислення в Індії. Вражають успіхи стародавніх індійців у математиці, астрономії, медицині, лінгвістиці. Одним із видатних досягнень було створення десяткової системи числення (із застосуванням нуля). Ця новація стала можливою завдяки світоглядному поняттю "порожнеча". Десяткову систему було запозичено арабами ("арабські цифри"), а нині нею користується весь світ, так само, як і давньоіндійськими термінами "цифра", "синус", "корінь".
Давньоіндійська література теж посідає одне з найпочесніших місць в історії всесвітньої літератури. Вона е глибокою, оригінальною і поетичною"Шакутала" Калідаси вважається однією з найкращих драм світової літератури. Енциклопедіями індійського життя є дві великі епічні поеми: "Махабхарата" та "Рамаяна", сюжети яких стали канвою художніх творів наступних епох. Специфіка образного мислення індійського народу в давні часи, породжена легендарно-міфологічним світовідчуттям індусів, зумовила культ родючості, обожнення чуттєвих сторін буття.
Буддизм, звернений до земного життя, до досягнення нірвани, відобразився у розписах печерних храмів: сюжети фресок в Аджанті — царське полювання, прийом, послів, Ботхісатва з лотосом. (Ботхісатва — божество, що залишилося на землі заради спасіння людства.) Гуманістична програма давньоіндійської культури прочитується і в архітектурі, зокрема, в буддійській, яка створила просторові форми, що виражають ідею зосередженості людини на своєму внутрішньому світі як шляхові досягнення гармонії. Це передусім печерні храми (в Аджанті, Карлі), які символізують відлюдницьке життя Будди в печері, де, позбавившись суєти світу, вік знаходить "всесвіт у самому собі". Іншою формою буддійської архітектури є ступи (ступа в Санчі) — кам'яні споруди, меморіальні пам'ятки на честь діянь Будди, в які вміщені священні реліквії. З поширенням індуїзму печерне зодчество поступилося місцем величезних храмам, де простота внутрішнього приміщення контрастує з яскравим зовнішнім оздобленням (храм Лінгараджа в Бхубанесварі, храм Сур'я в Конараці). Тут відчутний органічний зв'язок зі світом природи, яка розвивається, рухається, дихає, підтверджуючи вічну відроджуваність життя. Скульптурне оформлення храмів — рослинний та тваринний світи, божества природних стихій, любовна гра чоловіка і жінки. Давньоіндійська скульптура зображає не стільки фізичні тіло, скільки його родючу енергію, і людина в ній подібна до рослини.
  
КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ

Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. до н.е. її своєрідність, незвичайність по­лягає у рівні буденної свідомості, яка вже давно отримала назву "китайські церемонії" - етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального (потаємного) та священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалися етико-ритуальним нормам. Цей про­цес знайшов своє найповніше відображення і завершення у вченні Конфуція (551-479 рр. до н.е.), яке у II ст. до н. е. було канонізовано і покладено в основу офіційної ідеології феодального Китаю.
Вічними цінностями китайської традиційної культури є акцент на розвиток культури, моральне самовдосконален­ня людини, гармонію взаємовідносин між особистістю і суспільством; повага до старших, допомога ближньому, традиції родинних стосунків та ін.
Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, філософсько-релігійний напрям, з яким пов'язаний розви­ток науки і техніки. Ледь не половина найважливіших відкриттів і винаходів, на які спирається сьогодні наша цивілізація, прийшли із Стародавнього Китаю.
Хронологічні рамки стародавності культури Китаю - се­редина II тис. до н.е. - III ст. н. е. У цих рамках виділяються такі періоди: Шан (Інь) - ХУІІІ-XII ст. до н. е.; Чжоу - 1027- 256 рр. до н. е.; Цінь і Хань - III ст. до н. е. - III ст. н. е.
Китай - країна стародавньої цивілізації: на його тери­торії виявлені залишки первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку. Первіснообщинний лад існу­вав тут довго - коли в XIV ст. до н. е. сформувалася пер­ша рабовласницька держава Інь. Саме в інську епоху заро­дилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в усій її специфіці та значущості. Був складений в основних рисах місячний календар та винайдене письмо - праоб­раз сучасної ієрогліфічної каліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у перших централізованих імперіях - династії Цінь (221-207 рр. до н. е.) та династії Хань (206 р. до н. е. - 220 р. н. е.).
Стародавній Китай збагатив світову науку та культуру значними досягненнями: він є батьківщиною таких вина­ходів, як компас (III ст. до н. е.), спідометр (III ст. до н. е.), сейсмограф (II ст. до н. е.), порох (X ст.н. е.), книгодруку­вання (VI-VIII ст.), фарфор (III - V ст). У галузі матема­тики був відкритий метод розв'язання рівнянь першого сту­пеня з двома і трьома невідомими, обчислено відношення довжини кола до його діаметра - число л. У галузі астро­номії китайці знали, як вираховувати дату затемнення сон­ця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостере­ження за плямами на Сонці та ін.
Досить широкого розвитку набула торгівля, цей важли­вий чинник культури і прогресу. Китайці вели жваву тор­гівлю з Індією та країнами Середньої Азії Великим шов­ковим шляхом, а також з Кореєю, Японією, арабськими країнами - морським шовковим шляхом.
На весь світ славиться китайська медицина, яка має тритисячолітню історію. В Стародавньому Китаї вперше було написано "Фармакологію" (Бень цао), вперше стали робити хірургічні операції з застосуванням наркотичного засобу, вперше описали і застосували метод лікування гол­ковколюванням, припеченням, масажем.
Китайські будівничі здобули собі світову славу двома своєрідними пам'ятками. Протягом двох тисяч років, почи­наючи з VI ст. до н. е., в Китаї будувався найбільший у світі Великий канал, який у XIII ст. з'єднав Пекін з Ханчжоу, - складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води. Друга видатна споруда в період династії Цінь - Великий китайсь­кий мур (IV - III ст. до н. е.) довжиною 4 тис. км для захи­сту кордонів. У III-VI ст. до н. е. під впливом буддизму зводилися ярусні культові башти-пагоди, печерні храми. Над­звичайною витонченістю форм й легкістю пропорцій вирі­зняється "Залізна" пагода доби династії Сун (960-1279).
У духовній культурі Стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен буденної свідомості, відомий в історії як "китайські церемонії". Це суворо фіксовані стереотипи ети-ко-ритуальних норм поведінки і мислення, які складалися на основі дотримування культу старовини. В. Полікарпов зазначає, що гіпертрофія цих етико-ритуальних принципів зрештою призвела до того, що вони замінили релігійно-міфологічне сприйняття світу. А деміфологізація й до певної міри десакралізація етики та ритуалу спричинили формування унікальності китайця як представника культури. Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімей­них предків. З іншого боку, ті боги, які залишилися в пошані, позбавилися найменшого олюднення і стали холодними, абстрактними божествами-символами, як-от Небо, Підне­бесна, Дао тощо. Ці поняття не мають аналогій в інших ста­родавніх культурах, бо, скажімо, китайське Небо - не якийсь бог, а вища загальність, холодна, сувора, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао - це всеохоплюючий, всезагальний Закон і Абсолют, безформний і безіменний, небачений і нечуваний, недоступний органам чуттів людини, але всемогутній творець світу. Пізнати Дао, зрозуміти його своїм розумом, спробувати злитися з ним - ось ключові принципи та кінцева мета стародавнього китайця. Найяскравіше ця концепція пояснення світу втілена у філософських системах конфу­ціанства та даосизму.

У китайському мистецтві особливе місце посідають калі­графія, поезія та особливо живопис - гохуа - розпис во­дяними фарбами на шовку чи паперових сувоях. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя. Музика Китаю - одна з найдавніших у світі (збірник "Книга пісень" датується XI - VI ст. до н. е.).


Немає коментарів:

Дописати коментар