Мова та професія

Мова та професія 

Зміст 1. Мова та професія 2. Професійна лексика 3. Літературна вимова 4. Терміни та їх місце в діловому мовленні 5. Етика ділового спілкування 6. Телефонний етикет 1. Мова та професія Кожна національна мова — універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ і духовність. Українська мова — невмирущий скарб істини, краси, благородства, знань, мистецтва. Сьогодні йдеться про розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових вироб­ничих відносин. Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життє­діяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона — елемент соціальної сфе­ри. У сучасному житті по-новому розглядаються питання функції мови. Старий поділ на професії "інтелігентні” та "неінтелігентні” зникає. Основний критерій — знання свого фаху, рівень опанування професійною термінологією. Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови. Ми стали свідками народження нових професій і форму­вання їх мови. У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується слов­ник різних професій новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою і термінологією. Що означає знати мову професії? Це — вільно володіти лексикою свого фаху, нею кори­стуватися. Мовні знання — один з основних компонентів профе­сійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання та діяльності, то правильному професійному спілкуванню лю­дина вчиться все своє життя. Знання мови професії підвищує ефективність праці, до­помагає краще орієнтуватися в складній професійній ситу­ації та в контактах з представниками своєї професії. 2. Професійна лексика Науково-технічний прогрес наповнив мову новими по­няттями, що властиві різним професіям. Мова представ­ників різних галузей виробництва, народного господарства дедалі збагачується і цей процес відбувається завдяки формуванню мови трудівника будь-якої професії, усуненню мовних примітивізмів, збагаченню науково-технічною, су­спільно-політичною лексикою і термінологією, появі нових понять. Що ж таке професіоналізми? Професіоналізми виникають, коли та чи інша спеціальність чи фах, або вид занять не мають розвиненої термінології (мова мисливців, рибалок тощо). Друга група професіоналізмів — це загальнозрозумілі слова, які, проте, не є літературними. Знати мову професії — означає знати лексику, логіку вислову, структуру формулювань. Для ділових документів споріднених установ професіоналізми можливі й зрозумілі, але для міжвідомчих справ вони небажані. До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливо­му, специфічному значенні із якоїсь професійної сфери. Наприклад, літературна норма не допускає вживання абс­трактних іменників у множині, а в мові професійній такі випадки трапляються. Часто слова означають наявність якихось ознак (якіс­ний, кваліфікований). У деяких професійних колективах вони вживаються на позначення високого (найвищого) рів­ня тієї самої ознаки. У межах одного колективу, однієї спеціальності може народжуватися безліч нових професіоналізмів. Нові слова виникають за рахунок словоскладання, нових префіксів та суфіксів. Серед префіксів найпоширенішими є: до- (доу­комплектувати, дообладнати); недо- (недопромисел, не-довнесок); за- (задебетувати, запроцентувати); над-, серед-; серед суфіксів -ість, -ат, -ація та ін. Що вища мовна культура, то менше буде можливостей для появи професіоналізмів, особливо в діловому мовленні. Засмічують мову й недоречно вжиті слова, що давно вийшли з ужитку. Проте в мові документів законодавчого характеру трапляються такі, які в літературній мові вважа­ються застарілими, а в юридичних документах належать до активної лексики. Застарілі слова в офіційних документах іноді вживають­ся з певною стилістичною метою, надаючи мові певної уро­чистості. 3. Літературна вимова Орфоепія — розділ науки про мову, який вивчає систему правил, що визначають єдину вимову, властиву літературній мові. Норми літературної вимови голосних і приголосних звуків у різних позиціях, вимова звуків і звукосполучень, окремих слів та граматичних форм, зміна якості звуків у залежності від наголосу або сусідства з іншими звуками —усе це включає поняття орфоепія. Літературна вимова — нормалізована вимова освічених людей без діалектних або індивідуальних рис. Нор­ми літературної вимови обов'язкові для всіх. Тому в наш час — час активного суспільного життя — удосконаленню вимовних норм і оволодінню ними приділяється велика увага. Правильна, красива вимова значною мірою залежить від наголошення слів. Особливістю українського мовлення є переміщення наго­лосу в іменниках першої відміни множини на закінчення. Наприклад: книжка — книжки, книжками, книжкам; вітер —вітри, вітрами, вітрам тощо. Отже, у формах однини наголос переважно постійний, у формах множини він переноситься з основи на закінчення. В українській мові існує значна група власних географіч­них назв із суфіксами -щин-, -чин-, у яких треба звернути увагу на вимову, наприклад: Київщина — (бо Київ) Полтавщина — (бо Полтава) Харківщина — (бо Харків) Донеччина — (бо Донецьк) Слід запам'ятати наголошення особових форм дієслова бути: буду, будеш, будуть, буде, будемо..., була, було, були. Правильним є наголошення кінцевого складу у дієсловах типу: нести, вести. Наприклад: нести —принести, пронести, занести, піднести, внести... (а не принести, занести...). Слід звернути увагу і на віддієслівні іменники середнього роду на (-ання), вони наголошуються на тому складі, що й в інфінітиві. Наприклад: читати —читання тесати —тесання писати —писання пізнати —пізнання питати —питання завдати —завдання надбати —надбання признати —признання Однаково наголошуються словосполучення (квартали бу­динків і квартали року). Неправильною є вимова: завдання, читання, писання, квартал. Важливо розрізняти наголошення слів статут (зведення правил, що визначають завдання, структуру, функції та поря­док діяльності якої-небудь установи, організації і т. ін.) і статус (у міжнародному праві — становище, стан). Пам'ятаймо і про наголошення таких часто вживаних іншомовних слів: діалог, каталог, монолог, міліметр, сан­тиметр, кілометр, демократія, бюрократія, аристократія та ін. Примітка. Окрім словесного, велике значення має логічний наголос. Це посилення наголосу на певному слові чи складі для увиразнення висловленого за допомогою голосу. Наголос в українській мові може змінювати лексичне значення слова: націнка —націнка, кредит —кредит, замазка — замазка, юрма — юрма, замок — замок, заняття — заняття, дорога —дорога, поділ —поділ та ін. Одне й те саме слово в різних наголошених позиціях означає й різні поняття. Такі слова називають омографами. Наприклад: Дорога додому; Дорога серцю пісня; Заняття до душі; Заняття з ділового мовлення. Часто наголос виражає граматичне значення слів: книжки (одн.) —книжки (мн.), сестри (одн.) — сестри (мн.), вікна (одн.) — вікна (мн.) та ін. Наприклад: Він не знайшов потрібної книжки; До кіоску завезли книжки. У різних говірках української мови є відхилення від лі­тературної норми у вживанні наголосу. Так, у говорах пів­денно-західного наріччя спостерігаються певні особливості у вимові: було, принести, підемо, батько тощо. Система наголосу сучасної української літературної мови сформувалася переважно на південно-східній діалектній ос­нові. Вона стабілізувалася, і лише незначна група слів має два наголоси: мабуть, позов, алфавіт, святвечір, доглядач та ін. Літературна норма усного мовлення вимагає від культур­ної людини уміння правильно ставити наголос у кожному слові. Для цього треба користуватися орфографічним (ор­фоепічним) словником. 4. Терміни та їх місце в діловому мовленні Спеціальні слова або словосполучення, що дають точне визначення чи пояснення предметам, явищам, діям з якої-небудь галузі знання — науки, культури, техніки, політики, економіки, називаються термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені образності, емоційно-експресивного забарвлення. Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворю­ється із активної лексики {діловодство, справочинство}; за­позичується із інших мов {бланк, бюджет}; утворюється за допомогою власних слів та іншомовних або із запозичених складників {фотокамера, фототелеграф, фототелетайп) тощо. Значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні вживаються у медицині, технологічні —в техніці і т. д. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема в діловодстві. Наприклад: справа — означає один документ і сукупність документів, інше значення має словосполучення юридична справа. Правильне значення того чи іншого терміна допома­гає з'ясувати контекст. При утворенні похідних форм терміна необхідно користуватися лише тими формами, які подаються в словнику чи довіднику, бо вільне словотворення може стати причиною неправильного використання та сприймання. Слід уникати використання застарілих, нестандартних тер­мінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор. Це ус­кладнює розуміння змісту документа. Отже, терміни кожної сфери науки потребують особливої уваги, постійної роботи зі словниками й довідниками. Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. Можна виділити такі основні групи термінологічної лек­сики: математичну (множення, кут, дільник, квадрат), фізичну (молекула, електрон, калорія, енергія, вольт); електротехнічну (контакт, струм, заземлення, ізоляція); радіотехнічну (антена, радіоцентр, радіоприймач); літературознавчу (драма, поема, анапест, сюжет, персо­наж); лінгвістичну (фонема, фонологія, афікс, іменник, сполучник, синтаксис, лексикологія, пароніми, діалект, метатеза, гіпо­таксис, парадигма); філософську (метафізика, базис, діалектика); фінансову (банк, кредит, дебет, баланс, фінансувати); хімічну (азот, водень, кисень, іонізація, хімічна реакція, оксиди); біологічну (рецептор, клітина, тичинка); медичну (хірургія, ін'єкція, пеніцилін, грип, термометр); музичну (соло, тріо, квінтет, октава, балалайка); морську (катер, боцман, кубрик, капітан); залізничну (купе, експрес, провідник, тамбур, начальник тяги); спортивну (футбол, тайм, гол, аут, шахи, гросмейстер, шах, ферзевий гамбіт) та ін. 5. Етика ділового спілкування Важливим компонентом ділового спілкування є етика мов­лення. Недаремно один мудрий філософ сказав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Вислів віками не втрачає своєї актуальності. Адже від того, якими лексичними засобами володіє мовець, яку має інтонацію, вимову, як послуговується жестами, емоціями — залежить рівень його освіченості й культури. Виховану людину завжди вирізняє ввічливість, привіт­ність, доброзичливість, тактовність, стриманість, повага до співрозмовника, здатність до співчуття та розуміння ото­чуючих. І особливу роль у цьому відіграє слово: вчасне, доречне, вагоме, переконливе. Вміння володіти словом —велика майстерність. Не секрет, що не завжди на належному рівні ведуться ділові переговори, виступи перед співробітниками чи незна­йомою аудиторією. І, на жаль, частково огріхи припадають на невдало підібрані й сказані слова. Наприклад, доповідачі, лектори у своїх виступах часто вживають російські слова в українському варіанті або 'ж навпаки, тобто калькують їх. Насичують свою мову просторіччям, територіальними діа­лектами, нехтують вимовою, а іноді й роблять це навмисне, мовляв, для «кращого ефекту», але досягається зворотній. Часто можна почути, як через мовознавчу некомпетен­тність порушується граматична й лексична структура слів. Нерідко виступаючі говорять: лекція (замість) лекція тема (замість) тема проблема (замість) проблема навєрно (замість) мабуть конєшно, конечно (замість) звичайно невздовзі (замість) невдовзі пойнятно (замість) зрозуміло поощряє (замість) заохочує Европа (замість) Європа сольоний (замість) солоний тута (замість) тут український (замість) український і т. д. Не завжди розрізняється й логічна структура слів. Наприклад: прошу (будь ласка) і прошу (звертаюся з проханням), шкода (про жалість, втрати, збитки) і шкода (даремно, не варто). Трапляється, що не точно коментується значення і вживання паронімів. Наприклад: відігравати (роль), грати (на чомусь) і ґрати (конструкція). З'явилась проблема і у використанні букви ґ. Дехто нама­гається вживати її взагалі замість г. У випадках сумніву слід звернутися до українського правопису. Іноді мовці у виступах використовують книжні слова, різні граматичні звороти, маловідому термінологію. Така мова не сприймається слухачами, стомлює їх, створює дискомфорт і свідчить про низький рівень виступаючого. Бувають випадки, коли доповідач чи лектор нав'язливо звертається до слухачів «Вам зрозуміло?», «Вам ясно?». За­питання такого типу свідчать, що виступаючий недооцінює слухачів і цим ображає їх. Отже, аби не траплялося подібних ситуацій, потрібно ско­ристатися загальноприйнятими нормами ділового етикету. Мова виступу, доповіді, лекції має бути бездоганною, простою, зрозумілою широкому колу слухачів. Слід уникати іншомовних слів, якщо є українські відповідники; сполуч­ників типу: тому що; через те, що; у зв'язку з тим, що; враховуючи те, що; з огляду того, що; зважаючи на те, що; так, як; про те, що і т. д. Важливим є також правильне й доречне використання вставних слів і виразів, обережне послуговування крилатими словами та іншими фразеологізмами. Тут треба враховувати професіональний і віковий контингент слухачів. Для ефективності ділових взаємин варто зорієнтуватися не лише в собі, айв тих, хто оточує, виробити свою манеру спілкування. Спілкуючись, треба триматися скромно й впев­нено. Належить подбати й про атмосферу приязності, то­вариськості, вільного й рівноправного обміну думками. Необхідно передбачати і враховувати реакцію слухачів. Доповідач повинен говорити чітко, переконливо, не по­спішаючи, в ході мовлення змінювати інтонацію, щоб мова не була монотонною. Буває й так, що спілкуючись, спів­розмовники не завжди розуміють один одного. Не слід забу­вати, що в будь-якій ситуації можна дійти згоди. Запорукою успіху в цьому є взаємодовір'я. Отже, уважне, дбайливе ставлення до мови є зовнішньою ознакою мовного етикету. 6. Телефонний етикет Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює, прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи прийняти певне по­відомлення тощо. У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує (адресант), і той, хто приймає інформацію (адресат). Може бути й третя особа — посередник, який з'єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слова ввічливості вибачте, будь ласка, дякую тощо. Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому, і з якою метою телефонує. Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну (ділове спілкування) і приватну (повсякденне, побутове спіл­кування). Кожне з них вимагає відповідного етикету. Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер. Телефонна розмова, як правило, починається з приві­тання. Наприклад: Доброго ранку (дня, вечора) чи Здрастуйте. І тут же слід відрекомендуватися (назвати ім'я, по батькові, прізвище; вказати посаду та установу). Після цього треба запитати, з ким розмовляєте (якщо адресат не знайомий). Потім треба повідомити, з ким хочете поговорити і, якщо є потреба, то сказати, з якого питання. Не слід запитувати: з ким я говорю? Якщо розмовляє не той, з ким Ви хочете поговорити, необхідно попросити викликати потрібну людину. Робити це слід коректно, ввічливо. Наприклад: Будь ласка, запросіть до телефону Сергія Івановича або Дуже прошу, попросіть до телефону Івана Миколайовича. Обов'язково треба подякувати тому, хто погодився зробити послугу. Буває, що людина помилилася, зателефонувала не за потрібним номером. Нечемно кидати трубку, безтактно від­повідати чи давати неправильну інформацію. Слід спокійно пояснити, що не туди потрапив адресант. Трапляється, що один із співрозмовників поспішає. Він повинен вибачитись, пояснити причину і домовитися про­довжити розмову. Часто в державних установах можна почути шаблонну фразу турбує вас такий-то... Ділова телефонна розмова в роботі установи чи закладу аж ніяк не може турбувати, бо вона для цього й призначена. Тому тут слово турбує зайве. Інша справа, коли йдеться про приватну розмову. Ска­жімо, виникла необхідність зателефонувати співробітникові чи знайомому додому у вихідний чи пізно ввечері без дозволу на це, то слід вибачитися за турботу. Ось тут буде доречною фраза вибачте за турботу. Щодо побутової розмови, то тут можливі різні форми привітання, інформування, своєрідні питання про дім, сім'ю, здоров'я тощо. Приватна розмова теж має загальновизнані норми теле­фонного етикету. Наприклад, безтактно телефонувати без крайньої потреби знайомим чи друзям надто пізно чи рано. Не коректно обтяжувати інших по телефону своїми невда­чами, пригодами, сімейними справами. Не етично говорити про того, кого не знає співрозмовник. Тактовно буде запитати на початку розмови, чи не завадить телефонний дзвінок чомусь важливому. Адресанта не повинно ображати, коли співрозмовник вибачиться й попросить зателе­фонувати через годину. Не слід при цьому запитувати причину, якщо людина не вважає потрібним пояснити її. Розмова по телефону має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати. Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихо­вана людина не буде перебивати співрозмовника чи поправ­ляти, підкреслюючи свою мовну освіченість та професійну перевагу. Не варто засмічувати телефонну розмову вставними словами, крилатими виразами тощо. За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому, так і в приватному спілкуванні, її ініціатор. Якщо розмовля­ють чоловік і жінка, то перевага надається, безперечно, жінці. Завершуючи телефонну розмову, обов'язково треба по­прощатися. Нетактовно класти трубку, не дочекавшись про­щальних слів співрозмовника. Варто пам'ятати, що надмірна ввічливість, улесливість не прикрашають співрозмовника, а навпаки, свідчать про його низький етичний рівень і можуть викликати роздратування.